МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй

      Разное-полезное



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

ДИТИНСТВО ВИХРИКА

...Рано-вранці з мурашника виповзла мурашка, і завмерла на мить, задумавшись: у який бік податися? При цьому її вусики повільно ворушилися...
...Поруч, із травинки, зважившись нарешті, впала крапля роси...
...А на квітку, недбало змахнувши барвистими велетенськими крилами, сів метелик...
Всі разом – мураха, крапелька роси та метелик – ледь-ледь колихнули ще сонне повітря, воно прокинулось і закрутилося невагомим, невидимим і нечутним, проте – Вихриком! А як би ви думали – скільки вітру здійме отака дрібнота, як метелик та мураха?!
Але тут, де не візьмись, на щастя щойно народженої крихітки, пролітав поруч прохолодний Вранішній Вітер, підхопив Вихрика, і, щомиті даруючи йому нову силу, поніс за собою. Зовсім скоро із, так би мовити, немовлятка, Вихрик перетворився на справжнього малюка!
Щоб ви знали, вихрики, коли ще зовсім крихітні, схожі зовсім не на отой страшний буревій, що крутиться, мов несамовитий, і руйнує все на своєму шляху. Ні! Вихрики-малята м’якенькі, сіренькі, пухнастенькі, трохи подібні до маляток-пташеняток чи мишеняток, тільки й того, що більші крутійки.
А ще – вони вміють перетворюватися на вітер!

...І так сталося, що Вранішній Вітер, виплекавши малюка, заніс його просто в гніздо до шпаків!
Там саме четверо голопуцьків-пташенят проклювали своїми кволими дзьобиками тоненьку шкаралупку яєчка і тепер вовтузилися в гнізді, безугаву відкриваючи свої дзьобики за смачненькими хробачком або мушкою.
- Один, два, три, чотири! – рахував тим часом молодий тато-шпак своїх пташеняток. – А це хто? – здивувався він, зауваживши в гнізді ще й Вихрика.
- Ах, любий, - відказала йому на те шпачиха. – Це ще одне наше малятко, ще одне любе шпаченятко!
- Але ж у нас було четверо діточок! Таких чемненьких, спокійненьких... А це якийсь крутійко!
- Ти нічого не розумієш! – відрізала шпачиха. – Крутиться – значить здоровеньке! А здоровеньке – значить ростиме, і скоро стане на своє крило!
- Але ж, мила! Четверо...
- Де четверо, там і п’яте! До того ж поглянь – воно на тебе схоже, як вилите!
- Справді?
- А може ти хробачка дитині пожалів? – підозріливо примружила око на шпака дружина, і того це остаточно переконало.
- Чого там шкода! Гайда, бо діти пищать, аж у вухах закладає!
І шпаки подалися на пошук хробачків та мушок.

І маленький Вихрик залишився у шпачиному гнізді. Тут йому було тепло і затишно. Тато й мама всіляко піклувалися про нього, вперто годуючи його хробачками нарівні з іншими дітьми.
Та Вихрик не потребував цього!
Хробачки він віддавав своїм братам і сестрам, а йому самому достатньо було висунутися з гнізда, і лише ухопити трохи вітру, що пролітав повз їхню домівку. А що дерево, де шпаки вимостили своє гніздо, було височенним, то й вітри там дули постійно!
Весело було жити у гнізді! Брати й сестри безугаву вовтузилися, граючись один з одним, борюкались, а найчастіше – сиділи кружка, повитягавши шиї і порозкривавши дзьобики, і – пищали, пищали, пищали! Аж у вухах закладало у тата і в мами. Не присідаючи й на хвилину, вони цілими днями літали за їжею, щоб нагодувати малих ненажер. Зате – як же швидко росли малята!

...Не обходилось і без пригод.
Одного разу Вихрика мало не забрав із собою Великий Вітер. Так би й проковтнув його, адже Вихрик був ще надто маленьким! Проте мама прикрила його своїми крильми, і так притиснула до гнізда, що він ледве дихав. Гніздо ледь не здуло вітром, проте всі пташенята лишилися на місці!
А якось і він став родині у пригоді.
Величезний рудий кіт підслідкував, де гніздо, і, діждавшись, коли шпак із шпачихою полетіли на пошуки їжі, вирішив поласувати маленькими шпаченятами. Довго не могли нареготатися шпаки, згадуючи, як Вихрик так дмухнув котові в писок, що той з несподіванки беркицьнувся з дерева! Звідтоді розбишака завжди обходив їхнє гніздо десятою дорогою!
А одного разу трапилась і зовсім неприємна подія. Братик-шпаченятко, найвеселіший та найвигадливіший з усіх пташенят, випав з гнізда! Він розгублено дибуляв під деревом, жалібно попискуючи, а шпак із шпачихою з відчаєм літали над ним, не знаючи, що вдіяти!
Тоді Вихрик, не роздумуючи, вперше в своєму житті перетворився на вітер, безстрашно вилетів із гнізда і кинувся вниз. Підхопивши братика, він закружляв ним так, що той аж оченятками закліпав! А Вихрик, напружившись з останніх сил, зумів-таки підняти шпаченятко і повернути його в рідне гніздо!
Після того випадку, знесилений, Вихрик пролежав кілька днів майже нерухомо, лиш час від часу висуваючи голову, щоб ухопити трохи вітру. А коли трохи зміцнів, йому стало зрозуміло: дитинство закінчилось. Час було вирушати в дорогу!

...Гудуть вітри високо в небі.
Так, як на землі, у людей, так і тут: є свої стежечки, є дороги, шляхи, а є – й свої швидкісні магістралі. Ні вдень, ні вночі не припиняється безупинний рух вітрів. Одні поспішають з півночі на південь, інші – навпаки: з півдня на північ. Тут вічно суворі арктичні чи антарктичні вітри перетинаються із західними, а пасати – змінюють одне одного з точністю до одного дня!
Скрізь тут, у вітрів, порядок і дисципліна. Кожен знає своє місце: тихим, легким, слабким та навіть помірним вітрам сюди дороги немає. Ці – ближче до землі. А далі, все вище та вище, дмуть сильні, шквалисті та штормові вітри. Проте найголовніші серед вітрів, звісно, ті, що народжуються над неосяжними океанськими просторами. Це – генерали вітрів, Ураган та Смерч. Однак, справжнім королем над усіма вітрами був, є і буде Буревій, або, як на нього ще говорять, Вихор.

Поганий той солдат, що не бажає бути генералом – кажуть військові. А ми скажемо так: поганий той вітер, який не бажає стати хоча б шквалистим.
Так і наш Вихрик. Зовсім маленький, щойно ставши на своє крило, він все ж лишався не просто вітром, він знав про своє королівське походження! Народжений змахом крила метелика, Вихрик все ж був зі славетного роду Буревіїв! Отож, трохи роздивившись навколо, вирішив: він стане самим королем вітрів! У кожного свої звичаї, і не нам судити про мрії стихій, хоча всі ми добре знаємо, яке лихо приносять буревії людям! Забігаючи наперед, скажемо: він справді досягнув слави, хоч і дещо чудернацької... Проте, що таке слава? І чого вона варта супроти доброго серця?

...Отож, крихітка-Вихрик сміливо вирушив у мандри світом, мріючи про могутність та славу. А ще – про зустріч зі справжнім Буревієм, який би навчив його всьому, що знав сам!
Проте найпершим, кого він зустрів на своєму шляху, був не хто інший, як його названий батько Вранішній Вітер.
- Здоров був, синку! – радісно вигукнув той, забачивши малого.
- Доброго дня... – не зовсім упевнено відповів Вихрик, не зовсім пригадуючи того, хто назвав його синком. Адже тоді, під час їхньої першої та останньої зустрічі, він був зовсім-зовсім малесеньким!
- Та й не впізнати тебе! Виріс, змужнів! – продовжував розмову Вранішній Вітер.
- Дякую... – розгублено відповів Вихрик. В його пам’яті відразу ж зринула наука мами-шпачихи: з незнайомцями не розмовляти!
- Як тобі велося у шпаків? – тим часом цікавився Вранішній Вітер.
Камінь упав з душі у Вихрика! Адже цей незнайомець знав його батьків шпаків!
- Добре! – посміхаючись, відповів Вихрик.
- Пам’ятаю, яким ти був крихітним, коли я підхопив тебе, і закинув до них у гніздо! А тепер куди мандруєш?
- Хочу стати справжнім королем Вітрів! – гордо відповів Вихрик. – Лечу на пошуки Буревію, який би навчив мене всьому!
Але ці слова чомусь засмутили Вранішній Вітер.
- Еге ж, еге ж... – пробубонів той. – Звісно ж... Мабуть, ти станеш гарним буревієм... І тоді – не ставай тобі на дорозі!
Вихрик здивувався. Невже цей дядько не розуміє, як це гарно бути королем Вітрів?! Найсильнішим за всіх?
Недосвідчений, він ще не знав, що там, де пролітає справжній буревій, нема місця іншим вітрам!
- Дядьку, покажіть мені дорогу на високе, найвище небо, там, де дмуть справжні вітри!
- На найвище, синку? – знову спохмурнів Вранішній Вітер. – На найвище я й сам шляху не знаю! Але надвести можу...

І вони полетіли уперед, все вище і вище, туди, де починалося царство справжніх штормових вітрів. І коли Вранішній Вітер, знесилений, повернув назад, маленький Вихрик опинився сам-один серед безберегого повітряного океану, беззахисний і безпорадний!!
- Ей, малюче! Ану з дороги! – проревів, пролітаючи, якийсь сердитий і заклопотаний Вітер.
- І хто сюди цю малечу приводить?! – прогудів інший, прошумівши в інший бік.
- Браття, браття! Сюди йде циклон! Звільніть дорогу! – загуготіло кілька вітрів, пролітаючи повз Вихрика. Вони навіть не помітили його!
Невідомо, що і сталося б з малим, якби не його щаслива доля. Можливо, його закрутили й віднесли б за собою циклон чи антициклон, чи він розчинився б у самому Урагані? Але, видно, під щасливою зіркою ворухнув мураха своїми вусиками, і метелик змахнув крильми!
Тому що, неначе відчуваючи його розгубленість і відчай, поруч з’явився старий, літній і сивий Буревій. Він відразу ж помітив маленького Вихрика, що боязко завмер на самому краєчку найвищого неба! Старому враз пригадалося власне дитинство, власний страх та безпорадність, і він, не мовлячи й слова, підхопив Вихрика і помчав його, радісного і збентеженого, у далекі, незвідані далі...

...Старий Буревій пишався своїм вихованцем.
О, недаремне він підібрав колись малого, і відніс аж над безмежні океанські простори! Попогуляли вони, повеселилися! Які велетенські хвилі здіймали під час штормів! Які гігантські смерчі закручували!
Здійснилися мрії Вихрика! Старий Буревій навчив його всьому, що знав сам. Тепер, вигодуваний океанськими вітрами, Вихрик став могутнім і безстрашним! Ніхто не впізнав би в цьому гордому і сильному Вихрові колишнього малюка. Тепер він був справжнім Буревієм, королем Вітрів!
- Отож, сину, ти виріс і змужнів. Ти знаєш та вмієш все, що вмію я... – сказав одного разу Старий Буревій. – Політали ми вдосталь над океанськими просторами! Тепер наша дорога проляже на суходіл! Давно ми не навідувались туди!
- Звісно, пане! – зрадів Вихрик. – Як я мрію побачити землю!
І справді, шугаючи над океанською безоднею, не раз і не два ловив себе Вихрик на тому, що в нього перед очима стоїть дерево із потрісканою корою, братики та сестрички, що повідкривали ротики, просячи хробачка, а найголовніше – зроблене із сухої травички та галуззя шпачине гніздо! А тепер... Невже він і справді зможе відвідати край свого дитинства?
...І Буревій з Вихриком вирушили в путь.

- Знаєш, якими нас уявляють люди? – запитав старий Буревій у Вихрика дорогою.
Вони вже підлітали до суходолу, і Вихрик із радісним серцебиттям помітив зелень лісу, що розкинулася далеко внизу.
- А хто це такі? – неуважливо перепитав він.
Щасливий! Він досі нічого не знав про людей!
Втім, і людині нема ніякого діла до мурашні, що повзає під ногами.
- Це ті, що кажуть про себе, ніби вони – господарі Землі!
- Ха-ха-ха! – щиро розреготався Вихрик. Кращого жарту він і не чув!
- Так от. Ці самі люди...
- Господарі Землі? – пирскаючи від сміху, уточнив Вихрик.
- Так, господарі. Вони уявляють нас вкритими шерстю чорними людьми із крилами. А от животів, буцімто, у нас нема – всі нутрощі відкриті!
- Цікаво, цікаво, – сказав Вихрик, однак насправді цікавість до розмови втратив зовсім, адже вони вже підлітали до дерев!
- Люди вірять, що вихора можна вбити, кинувши в нього ножем!
- От диваки, ці люди! – буркнув собі під носа Вихрик, помітивши на дереві пташине гніздо! А раптом то було гніздо шпаків?
- Ну, синку, ти лети вперед, а я – за тобою! Хапай все на своєму шляху! Бий, шматуй, трощи! А я подивлюсь, чого ти навчився, гуляючи над океанськими просторами!
...І вони, як зграя коршунів, накинулись на невеличке сільце, що розкинулось посеред гаїв.

Страшний гук – не то гудіння, не то виття – пролунало в повітрі. Все навколо заволокла сіра пелена. І налетів Вихор.
Він не жалів нічого. Він здіймав людські дахи, і кидав ними, як пір’їнками. Він ламав тини і градом вибивав шибки у будинках. Він виймав усе, що було на горищах і розкидав навсібіч. Він ламав дерева і клав їх на будинки, а паркани трощив на друзки. Він рвав електричні проводи і стовпи, кидаючи їх на дороги, якими ходили люди.
Він гуляв якихось п’ять хвилин.
Коли ж відлетів, все навколо лишилося лежати понівечене, побите, потрощене і знищене. Тепер люди не сидітимуть, склавши руки! Оці господарі Землі...

Збуджений, радісний від заподіяного, Вихрик все вище і вище здіймався у небо.
А за ним – здивований і зачудований летів Старий Буревій. Скільки жив, він не бачив більшого дива!
Все пошматував, побив і потрощив Вихрик. Лише деякі дерева лишилися стояти неушкодженими.

Дерева, на яких пташки намостили свої гнізда!

Серед усього погрому, безладу і шарварку на гніздах не зворухнулася ні бадилинка, ні галузка, з яких вони були зроблені. Вихрик, що зріс та був вихованим у пташиному гнізді, не міг образити рідну домівку!

...Багато пройшло часу з тих пір.
А серед людей і досі йде поговір про Вихор, який лютуючи, змітає з лиця землі цілі села, а міста перетворює на гігантські смітники! Проте цей дивак ніколи не чіпає пташиних гнізд!

І то правда: у кожного – своя батьківщина.
 

Авторские сказки. Н. Симчич: Домовенок Черлик и пани Смерть. Русалка. Детство Вихрика. Гордячка Злива. Доля.