МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

СТАРА ВІХОЛА ТА ЇЇ ГІСТЬ

Далеко-далеко, аж на самому Краю Світу, серед снігів, льоду та сердитих вітрів стояла маленька стара хатинка. Ніколи в ній не світилося віконце, і з димаря не йшов дим, і навіть закрадався сумнів: а чи живе у цій господі хоча б домовик?
Ні, не жив. Надто холодно було тут, в цьому краю!
Проте хатина не стояла пусткою.
Хто ж мешкав тут, на самому Краю Світу? У хаті, в якій навіть домовикові холодно?

А жила тут стара Віхола. Жила не день, і не два, і не рік, і навіть не десять.
...Рівно двісті років тому, день у день, сердиті вітри занесли її та й кинули просто біля цієї хатини. Може, вона наробила якого лиха у білому світі, якої біди – ніхто того не знав. А, може, просто – перейшла комусь дорогу, або ще простіше – стала нікому непотрібною. Ні дітям, ні внукам, чи, може, й правнукам. А може – й усьому білому світові!
І хтось-таки, якась добра душа, наклав на неї страшне закляття, перетворивши на зморшкувату горбату стару каргу із довгими сивими бровами, що понависали над вицвілими підсліпуватими очима. І очі з-під тих брів дивилися на світ гостро та неприязно, аж мороз пробігав поза плечима!

Бідно й холодно було в її хатині. Лава під вікном та грубий стіл з нетесаних дощок – ото й усе, чим багата була баба. Хоча ні...
По кутках її хатини, тихо собі повіваючи, жило четверо вітрів з чотирьох сторін світу, що приблудилися сюди разом зі старою, а на вікні росла-виростала тендітна сніжинка. Вона народилася тут, в хатині, від подиху Віхоли, і повільно нарощувала свої кристалики вже майже сто років, стаючи справжньою красунею...
Закутавшись у свою хустину, вив’язану із вранішнього сніжного марева, день при дні сиділа стара Віхола біля свого єдиного віконечка, дивилася на на сірий сніг, слухала, як виють сірі вітри, і чогось чекала. Чого? Кого виглядала? За всі оті двісті років, відколи вітри занесли її сюди, жодна жива душа не навідалася до старої... Нікого.
І поступово, рік за роком, м’якшали гострі бабині очі, тускнів погляд, та стара продовжувала вперто дивитися у вікно. Може, вона чекала світанку? Сонця, яке сама всеньке своє життя ховала від людей? Хтозна...

Одного разу, і неважливо, день це був, ранок, чи вечір – стара давно вже втратила лік не лише дням, а й десятиліттям – сиділа вона на своїй лаві, дивилася, як це бувало зазвичай, у вікно на сірий світ, як раптом...
Попрокидалися, захвилювалися вітри, вилетіли зі своїх кутків, і давай кружляти по хатині! Південний вітер змішався із північним, західний – зі східним, і в хатині знявся такий шарварок, що довелося старій відірватися від свого вікна, та дмухнути на них як слід, щоб вгомонилися. Від її подиху вітри знову позабивалися по своїх місцях, проте не заснули, як зазвичай, а стали стривожено кублитися кожен у своєму куті.
Враз і стара Віхола відчула якусь напругу, що розлилася хатиною.
А потім...

Повітря пішло брижами, потому повільно почало закручуватись, миготіти, і невдовзі кімнатою з неймовірною швидкістю закружляв справжній вихор, розкидаючи навсібіч веселі яскраві блискітки.
Стара Віхола навіть не зворухнулася.

Таке кружляння тривало досить довго – так, наче вихор, що з’явився нізвідки, вирішував, лишитися тут, у цій кімнаті, чи помандрувати зі своїми блискітками далі. Потім, вочевидь, прийнявши остаточне рішення, почав сповільнювати рух, і, нарешті, викинув із себе якусь неймовірно строкату істоту. З’ява, схожа на невеличкого хлопчака, щосили намагалася спинитися, проте й далі за інерцією продовжувала бігати, як той сонячний зайчик, не розбираючи дороги, не розрізняючи, де стеля, де підлога, а де стіни...
Непроханий гість промчався навіть вікном, на якому стояла сніжинка! Дарма й говорити – плекана понад сто років сніжинка беззвучно розсипалася на мільйон крихітних кристаликів, перетворившись на невидиму купку інею!

Притихлі було вітри знову захвилювалися, повилітали зі своїх кутків і закружляли навколо прибульця, що ніяк не міг спинитися, та вихора, що й далі танцював кімнатою. Хтось із вітрів пхав хлопчака у спину, хтось дмухав йому в лице, хтось притискав до стіни, хтось штовхав назад, у вихор... В хатині знявся такий гармидер!
Старій Віхолі довелося знову дмухати своїм чарівним подихом! І це вже двічі за той самий день!

Тоді перед нею і постав її гість.
Він і справді був схожий на хлопчака – хіба що голова у нього була завеликою, та зубки мав досить гострі. А ще – він був дуже, дуже лютим! Від люті з його очей так і сипалися іскри! А за мить, коли він трохи оговтався, з його рота полилася справжнісінька лайка!
- Блазні! Тюхтії! Почекайте, я до вас іще доберусь! Ви в мене ще поскачете! Начувайтесь, недоумки! Бовдури неотесані!
Хлопчак кричав, звертаючись до якихось невидимих старій Віхолі істот, і та й собі стала приглядатися до вихора, щоб побачити його ворогів. Проте нічого, крім самого вихору, не помітила.
- Заберіть мене звідси! – лютував хлопчина. – Заберіть негайно, а то будете мати справу зі мною! Це вам так не минеться! Я вас зачарую Найчарівнішим прокляттям! Я вас...
Вихор якийсь час ще крутився кімнатою, а потім безслідно розчинився у повітрі.
І хлопчак уже не бачив тих, хто зробив йому якесь зло.
- Бевзі... Злочинці... Ось я вам... Ось я вас... – з відчаєм прошепотів він, і, зовсім не звертаючи уваги на стару Віхолу, безсило поплентався у куток, і впав просто у вітер, який від несподіванки аж стрепенувся.
Потім малий заснув.

...Хлопчак спав уже другу добу.
Стара Віхола дивилася тепер не у вікно. Вона сиділа і дивилася на сплячого хлопчака. Вітер, якого вона вигнала з кутка, щоб той не заважав малому, тинявся кімнатою, зачіпав інші вітри, що зазвичай дрімали по своїх місцях, і тому в хаті було досить вітряно. “Мабуть, малому холодно...” – майнула в Віхолиній голові думка, вона зняла із себе хустку і накрила нею хлопчака. Так, він вдерся в її дім, розбив сніжинку, проте був першою живою душею, яку стара бачила за останні двісті років!

...Видно, чарівна мандрівка дуже виснажила малого, бо він проспав мало не три дні.
А потім сів у своєму кутку, протер очі, і став хижо та насторожено зиркати навколо.
Зауваживши біля вікна Віхолу, хлопчак миттєво напружився, і прошепотів у напрямку старої закляття, що мало б віднести її на багато кілометрів від цього місця.
Та закляття не подіяло на Віхолу. Вона ж бо була із того світу, що й малий!
Та хлопчак не повірив, що його закляття не спрацювало. Біля вікна він побачив стару бабу, а оскільки в житті його оточувало одне лиш зло, то він не чекав від цієї відьми нічого доброго. Він шепотів і шепотів у напрямку старої свої закляття, та ті натикалися на порожнечу. Баба й далі сиділа на своїй лаві, не зводячи з нього сивих очей.
- Звідкіля ти взявся, синку? – раптом долетіло до хлопчака питання, вимовлене скрипучим глухим голосом.
- Я – могутній троль із чарівної країни, а ти, відьмо, щезни і пропади! – вигукнув хлопчак, і знову зашепотів свої знищувальні закляття.
- Я в своєму домі, Толю... – прошепотіла у відповідь стара. – Не намагайся мене знищити тут...
На це гострозубий тихенько зойкнув, перелякано закліпав очицями, а потім зірвався з місця, і прожогом вискочив із хатини.
- Куди ж ти... – прошепотіла стара. – Там же нема часу!
Вона вірила, що там, надворі, і справді нема часу. Бо якби він був, то вже давно зійшло б сонце!
Та хлопчака вже прийняв у свої безжальні обійми Край Світу!
Чи важило, скільки хлопчик, одягнутий лишень у благенький пістрявий жупанець, пробуде надворі? Хвилину, чи сто років? Для мертвого Краю Світу і те, і те – лиш мить...
Стара швидко, як тільки могла, встала, і пошкорбала за малим надвір. Уперше за двісті років!
...Він лежав просто біля порогу, за одну мить побілівши від морозу. Крекчучи від натуги, стара затягла хлопчика в хатину, і зачинила двері, намагаючись зберегти не так тепло – адже в хатині було не набагато тепліше, ніж надворі! – як дорогоцінний час... Вона поклала хлопчика вже не в куті, а на своїй улюбленій лаві, і знову накрила його чарівною хусткою.
А сама – вперше за стільки років! – заходилася розкладати у печі вогонь.
- Зараз у хаті буде тепло... – бубоніла вона сама до себе. – Малюк зігріється і оживе... Я приготую йому чай...
І раптом обличчя старої осяяла посмішка.
Мабуть, вперше в її житті.

...Хтозна, в яке місце він потрапив...
...Хтозна, чого чекати від цієї хатини, від цих вітрів...
...Хтозна, яка небезпека на нього чигає від старої відьми...
...Як же, як повернутися додому?! Він випробував уже всі закляття, всі! Нічого не діяло! Він потрапив у пастку!
...Зрештою, всі, хто зник отак, у вихорі, не поверталися... Їх і не шукав ніхто! Нікому ні до кого нема діла! І йому самому не було ніякого діла до тих, хто зник...
У душу малого троля заповзав жах, а на очі наверталися сльози. І думки знов завертали на наступне коло.
...Хтозна, в яке місце він потрапив...
...Хтозна, чого чекати від цієї хатини...

...Малий троль, набурмосившись, сидів у кутку; вигнаний звідти вітер швендяв хатою.
Зате стару Віхолу було не впізнати. Де й поділися її сум і мовчазність! Вона тепер не сиділа на лавці, безцільно дивлячись у вікно. В хаті горів вогонь – тільки не той, що ми знаємо, а чарівний, від якого Віхола, яка все ж була зимовою істотою, не танула – і було тепло й затишно.
Малий поблискував на неї із кутка своїми гострими очицями, весь час щось шепочучи – напевно, намагаючись повернутися назад, додому. Проте поки що це в нього не виходило. То й добре!
Стара Віхола навіть щось наспівувала, готуючи їсти, прибираючи в хаті та навіть заходившись плести малесенькі шкарпеточки зі сніжного марева...
Малий не говорив до неї, ну то й що ж! Зате він був таким гарним – зі своєю великою головою і гострими зубками... Стара Віхола, милуючись, крадькома поглядала на свого гостя. А як сердито він поглядає на неї своїми очиськами! Впертий... Не їсть нічого... Дарма! Прийде час – їстиме... Сидить в кутку, але ж загорнувшись в її хустку!
Так пройшов не день, і не два...

І одного дня троль заговорив.
- А чому тут так темно? Зараз ніч? – запитав хлопець.
- Ні, так завжди... – відповіла Віхола. – Я давно чекаю світанку, а потім – дня, проте бачу тільки ці сірі сутінки...
- І давно ви чекаєте?
- Двісті років, синку, вже двісті років...
- І що, за весь цей час ви не бачили сонця?
- Ні, не бачила... Але сподіваюсь... Сподіваюсь, що колись я вигляну у віконце, а воно з’явиться на горизонті, і все навколо засяє... І буде світити довго-довго, цілих двісті років...
- А в нашій країні сонце сходить кожного ранку... А потім, увечері, заходить... Ми, тролі, можемо бути невидимими, а можемо зробити так, що люди нас бачать, а потім забувають... Нас не забувають лише діти, проте хто повірить дитячим побрехенькам! Хто повірить у те, що це троль скинув зі столу цукерницю із цукром, або висмикнув із дитячих рук бутерброд? Хто повірить, що це дитині хтось на вушко нашептав, аби вона порізала на дрібні клаптики шкільний зошит брата чи сестри, або стрибнула зі столу? Ми, тролі... А коли не трапляється жартувати із дітьми, жартуємо один з одним. Напускаємо один на одного лютих лісових бджіл, чаруємо погоду, аби весь час ішов дощ, підставляємо підніжки, кладемо до ліжок отруйних змій, чи слизьких жаб... Нам весело...
- Мої діти забули про мене... – відповіла на це стара Віхола. – Може так і треба... Я ніколи не жаліла їх! Ні Снігу, ні Заметілі, ні моєї улюбленої Хурделиці... Діти ніколи не чули від мене лагідного слова, я ніколи не пестила їх... Але роки минали – я старішала, а вони набиралися на силі. Зрештою, одного чудового дня я захотіла поговорити з ними, та вони не почули мене. А потім, коли я, не змирившись із цим, стала наполягати на своєму та сваритися з ними, просто мовчки відправили мене сюди, на Край Світу. І тепер, скільки я не дивлюсь у це вікно, чекаючи їх, вони не приходять до мене...
- А віднедавна одна відьма навчила нас чарівного закляття, яке відправляє в далекі краї. Вона, напевне, була дуже лютою на нас! Адже так і не розкрила нам зворотнього закляття, яке б повертало нас додому... Але я та мої друзі не дуже тим переймалися! Знай, жартували, закидаючи один одного в далекі краї. Коли я також опинився у вихорі, нас лишалося всього дев’ятеро! Але не думаю, що мої друзі спиняться! Адже під час промовляння закляття так весело миготять блискітки, і так гарно кружляє вихор... А тепер я думаю... Стара відьма винищить нас нашими власними руками, аби спокійно чаклувати самій!
- Друзі... Друзі... – пробурмотіла на це стара Віхола. – От хто такі друзі! Це – ті, хто може запросто відправити тебе у вихор, аби помилуватися блискітками?!
- Виходить, так, - погодився Толь.
- Ходи до мене, парубче! Я сплела тобі гарні шкарпеточки!
І Толь вийшов зі свого кутка. Шкарпетки виявилися якраз на нього!
А потім вони удвох сиділи на лавці, дивилися у вікно, і про щось тихо розмовляли. Може вони мріяли, що колись зійде сонце і настане ранок? І по стару Віхолу прийдуть її діти, а друзі малого Толя винайдуть закляття, яке забере його із Краю Світу? Хтозна...
А потім стара Віхола посадила Толя на коліна, замотавши в свою чарівну хустину, а він пригорнувся до неї, і посміхнувся, зблиснувши своїми гострими зубками, які здалися старій найкрасивішими в світі.

І якось, одного разу, сонце таки зійшло.



 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11