МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй

      Разное-полезное



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

РУСАЛОЧКА

Новина миттю облетіла всю округу: в озері об’явилася чужинка!

...Цю новину принесли Водяникові малі Потерчата. Вони саме блукали болотом, блимаючи своїми ліхтариками і вишукуючи чогось смачненького на вечерю. Побачивши приблуду, полохливі, мов зайці, Потерчата покидали з переляку ліхтарі, і щодуху помчали до Водяника. Обліпивши його з усіх боків, вони так скиглили від страху, що той ледве зрозумів, чого від нього хочуть. А коли, нарешті, второпав, не гаючись, подався на той край болота, де біля старої верби побачили приблуду.
Старий Водяник, хоч і бував у бувальцях, теж мимоволі здригнувся, побачивши прояву.
Поза всяким сумнівом, це була Русалка. Але в якому вигляді!
Вона наче явилася з того світу. Сіре волосся пересохло і сторчма стирчало на голові; на шкірі виднілися давні рани та синці, а хвіст, хвіст! Луска обсипалась, плавники порідшали, зморщились і покрутились... Бідолашна лежала, скрутившись калачиком під вербою, і ледве дихала.
- Це хто? Хто? – пищали, сховавшись за широкою спиною володаря озера й навколишніх боліт Потерчата.
- Це Мара! Вона прийшла нас лякати! Вона нас поїсть!
Водяник і сам ледве прийшов до тями від такого видовища.
- Годі вам... – прогудів він. – Це не Мара. Це звичайнісінька Русалка...
- Подивіться на її волосся – воно сіре!
- Погляньте на її хвіст!
- На її шкіру...
- Ану цитьте! – прикрикнув Водяник на Потерчат. – Гайда в озеро, і покличте русалок! І нікому більше – ні гу-гу!

...Так чи інак, а через декілька хвилин біля старої верби з’явилися не лише Русалки. Прибігли мало не всі мешканці найближчих боліт, озера та лісу! З’явилися навіть Мавки з дальнього лугу. А Потерчата мали такий переможний та сяючий вигляд, що їхні зеленкуваті личка світилися не гірше за ліхтарики.
- І звідки вона взялася?!
- Може це її Вихор приніс?
- Який ще Вихор?! Де ви той Вихор бачили?! – гуділо в натовпі.
- Бідолашна... Яка вона виснажена, яка бліда... – щебетали Мавки, визираючи з-за спин одна одної. – Вона, напевне, пережила страшну біду...
Лише Русалки були мовчазними. Вони трудилися, не покладаючи рук.
Одні працювали на дні озера, готуючи ложе з водоростей та м’якенького баговиння, інші встановлювали повну тишу, відганяючи надто цікавих і галасливих риб. Потім, взявши посестру на руки, Русалки понесли її через болото – натовп цікавих пересувався разом з ними. Діставшись до води, Русалки пірнули разом з нещасною в рятівну глибочінь озера, і більше не показувались.
- Нічого, нічого вода вилікує її...
- Вона, напевне, ще й голодна...
- Ні, але я такої хворої Русалки, скільки живу, не бачив... А ви?
Натовп, що лишився на березі, ще довго збуджено гомонів, проте потроху рідшав, поки й зовсім розстанув. Всі розійшлися по своїх справах. Лишилися найвірніші – Русалки на дні озера та малі Потерчата, що, першими побачивши чужинку, мали до неї особливі почуття.

...Так пройшов день, другий, злетів і тиждень.
Русалки доглядали за чужинкою, як могли. Щоночі вони виносили бідолашну на поверхню води, щоб покупати її у місячному промінні, відганяли надокучливих риб від її ложа, наспівували їй магічних пісень...
Вода, місячні ванни та заклинання й справді помаленьку робили свою справу. Рани та синці на тілі незнайомки потроху загоювались, на хвості відростала нова луска, а волосся знову стало лискучим і зеленим. Проте вона все ще спала.
Сказати, що вся округа завмерла в очікуванні, це значить, не сказати нічого. Завжди біля озера крутився хтось цікавий, і тільки здалеку забачивши якусь Русалку, кричав до неї:
- Ну що, спить?
Але Русалки не заходили у розмови, лише строго піджимаючи губи. Всю інформацію про стан здоров’я незнайомки округа отримувала від Потерчат, які єдині, крім Русалок і Водяника, мали доступ до хворої.
- Спить, спить... – бувало, поважно повідомляв цікавих котрийсь із Потерчат. – Сьогодні вранці говорила уві сні...
- Що сказала?
- Та ми не розчули... Щось таке ніби – “чемне озеро”... Чи – “чесне озеро”? Ні, не розчули!
- “Чемне озеро?” “Чесне озеро?” – спантеличено чухаючи потилицю, перепитував співрозмовник, і відходив, щоб переповісти новину іншим.

Аж ось одного разу – а пройшло рівно дев’ять днів і дев’ять ночей – незнайомка розплющила очі. Русалка, що саме чергувала біля неї, аж відсахнулася з несподіванки. Але за мить вже гукала інших, і невдовзі тісний гуртик оточив хвору, що прийшла, нарешті, до тями.
- Хто ви? Звідки ви взялися в наших краях? – лагідно запитала найстарша Русалка.
Проте чужинка ніби й не чула запитання. Зі страхом та невимовним болем в очах вона прошепотіла:
- Вони вже йдуть... Ідуть...
- Хто йде? Про що ви, мила?
Але незнайомка знову не відповіла, знеможено відкинувшись на ложе і заплющивши очі. Пройшло ще кілька днів, перш ніж вона настільки зміцніла, що могла говорити.

...Стояла місячна ніч.
На галявину біля озера зійшлася вся Невидима Сила як і тоді, коли чужинку побачили вперше. Тепер вона сиділа перед ними на гіллі молодої верби, і всі аж зачудувались з її вроди. Тільки в глибоких темних очах незнайомки засіла глибока печаль.
- Все почалося з того, що із нашого ставка зник Водяник... – тихим голосом почала свою розповідь незнайомка. – Він був дуже старим, майже не дбав ні про нас, ні про рибу, ні про водорослі та воду. Знай лежав собі на дні, перетворившись на старезного, оброслого мохом сома. Лежав собі та й лежав... Аж раптом одного дня пропав, і сліду по собі не лишивши. Хто знає, куди йдуть Водяники, кидаючи цей світ? Чи рибалки його вловили, чи від своїх літ він перетворився на баговиння чи мул?.. Але знаєте, як воно буває: хазяїн, хоч і плохенький, та все ж стіни в хаті тримає! А як не стає його...
Не стало нашого Водяника, і на ставок повалили біди.
Спочатку зачастили до нас рибалки – виловили мало не всю рибу в ставку. Сиділи зі своїми вудками з ранку до ночі, бувало, навіть вночі від них рятунку не було. А рибі треба вночі спати... А нам – хороводи під місяцем водити та пісні співати.
А тут – нове лихо. Побудували люди біля самісінького ставка велетенську будівлю із самого заліза! Ми такої не бачили, скільки живемо – у ній могло б уміститися ціле село! В тій будівлі, знай, топилося – чорний дим валував з димаря день і ніч. А в ставок від неї трубу провели – просто в воду...
І зовсім нам життя не стало.
Риба, та, що від рибалок лишилася, стала дохнути просто на очах! Водорості жовкли і помирали, м’якеньке баговиння стало гнити, а вода... Вода стала раптом такою важкою! Вона каменем давила нам на груди! Тяжка туга охопила нас усіх... Одна за одною русалки стали опускатися на дно і засинати. Вже нікому було виходити місячної ночі на берег, водити хороводи і співати...
Мене також охопило тяжке забуття.
Не знаю, скільки я пролежала на дні, аж раптом мені приснився дивний сон.
Мені наснилася незнайома жінка, що колисала мене на руках, лагідно всміхаючись.
- Вставай, доню, прокидайся... – казала жінка. – Годі спати... Прокидайся...
- Чому, мамо? – запитала я її. – Мені так добре з тобою... І я зовсім не сплю...
- Прокидайся, доню, - продовжувала наполягати жінка, яку я назвала своєю мамою. – Ти мусиш прокинутися, бо смерть чекає на тебе так само, як на твоїх сестер.
- Смерть? – запитала я, зовсім, зовсім не злякавшись!
- Ти мусиш іти... – казала жінка тим часом. – Ти мусиш прокидатися і йти звідси...
- Куди, мамо?
- Ти мусиш знайти Чисте Озеро! Вода в ньому – синя-синя, як небо, і легка, як саме повітря... Риби там – велетенські, сріблясті і горді, водорості –зелені, як смарагди, і виткі, як ліани... Там живе веселка... А ще – вдень і вночі там чути Пісню...
- А хто співає, мамо?
- Вода... Там співає вода... Ти мусиш почути це...
Сказавши ці слова, жінка й сама перетворилася на воду, і раптом десь далеко зародилася чудова мелодія! Така ніжна, така прекрасна, від неї хотілося сміятися і плакати, але вона була ледь чутною...
Я простягла руки і стала чимдуж пливти до неї, але вона не ставала голоснішою...
Мені раптом стало так гірко, що я заплакала і прокинулася...

І що ж я виявила?
Все моє тіло, крім обличчя, покрила липка багнюка, а вода навалилася на груди і втискала мене в дно! Я ледве виборсалася з пастки, на яку перетворився для мене рідний ставок!
Поряд зі мною з багнюки визволявся ще хтось. Це була моя подруга!
- Азеліно! Тобі теж наснилася Пісня Води?
- Так, сестро! – відповіла вона. – Тепер я мушу йти і помститися їм!
- Кому, серденько? – запитала я, нічого не розуміючи.
- Їм, людям! – відповіла подруга. – За те, яке зло вони чинять із нею!
Вочевидь, нам наснилися різні сни...

Нас лишилося всього двоє.
Ми були самотні, перелякані і безпорадні. Проте сон навіяв нам рішучості.
Порадившись, ми вирішили знайти і залоскотати хазяїна тієї залізної хати з чорною трубою. Ми хотіли, щоб він став одним із нас і на собі відчув, яке лихо він приніс воді в ставку. Та як його упізнаєш серед людей?
Довго розказувати, як ми з моєю сестрою, набравшись сміливості, блукали навколо озера, розшукуючи потрібну нам людину. Це вже зараз я розумію, якими дітьми ми тоді були! Зрештою, нам вдалося заманити в ставок одного юнака – однієї місячної ночі він поліз у воду із нами купатися, та й не виплив більше. Однак він виявився простим рибалкою, що не мав зовсім ніякого відношення до тієї страшної хати. “Це не проста хата! – сміявся він із нас. – Ця будівля називається заводом! І господар цього заводу – заможна людина – ніколи не буде швендяти навколо вашого ставка місячної ночі!”
Зрештою, ми зрозуміли, що юнак правий.
- Ходімо на пошуки Чистого Озера! – запропонувала я тоді.
І розказала свій віщий сон сестрі і юнакові.
Вони тільки посміялися з мене. Проте робити було нічого – наш рідний ставок перетворився на небезпечне, погибельне місце!
І ми вирушили в дорогу.

Ми перепливали озера, ставки і річки, перебрідали струмки, переходили луги, оболоні і навіть ліси, обходячи стороною лише людські оселі. Часом ми натрапляли на озера, де ще жили наші родичі, і тоді моя сестра і той юнак умовляли мене зупинитися, не йти далі. Проте щось незриме штовхало мене вперед і вперед. Я хотіла відшукати не просто озеро, в якому можна жити, я хотіла відшукати Чисте озеро, в якому живе веселка, і вода в якому співає...
Зрештою, моя сестра і юнак втомилися від цієї гонитви.
- Ми не знаємо, що шукаємо, - сказали вони одного разу мені. – Цей сон снився лише тобі. Хіба ти не знаєш, скільки правди в снах?
І вони покинули мене – лишилися жити в одному з озер, що трапилось нам дорогою.
А я пішла далі.

Русалка умовкла, і надовго задумалась. Говорила вона тихо, повільно, проте розумно і виважено, і тому всі, затамувавши подих, чекали продовження цієї неймовірної історії.
- Я йшла довго... – нарешті озвалася вона. – Весни змінювались літом, осінь переходила в зиму... А я все йшла і йшла. Я прислухалась, чи не чути де Пісню води, придивлялася, чи не видно, де живе веселка... Проте найбільше я спостерігала за тим, що бачила навкруги – природою, людьми, Невидимою Силою. Скажу по правді: ця мандрівка – найстрашніше, що трапилося зі мною в житті. Страх, здивування і розпач не покидали мене ні на мить!
Чи траплялося вам хоч раз в житті вранці йти стежкою, захаращеною сміттям? Чи бачили ви, як із смарагдової травинки, всіяної росинками, як діамантами, звисає огидне сміття, так само вкрите росою?! Священною, життєдайною росою? Чи бачили ви більший жах?
А сморід, що ним просякнуте все, до чого торкається людина? Оті незліченні труби, з яких валує чорний дим у їхніх містах, дороги зі смердючими машинами – їм і цього мало! Неначе збиткуючись із природи, вони навчилися випускати отруйний дим із самих себе! Мені нема діла до їхніх легенів, але мені не байдуже до легенів нашої матінки Землі!
А вода?! Навіть у найбільших річках, навіть у джерелах... Вони отруюють її! Вода перетворюється на щось... На щось лихе, що може нести лише смерть, хвороби і нещастя... Хіба людину не цікавить, що буде тоді, коли вона образить воду?! Саму Воду?
Русалка, в якої від хвилювання голос аж дзвенів, умовкла.
Товариство, неначе чекаючи цього, збуджено загомоніло:
- Яке неподобство!
- Ну ти поглянь, що в світі діється!
- Ніколи б такого про людей не подумав...
- Який жах... Який жах... Саму Воду!
- Тихше! – перекрив усі голоси Водяник, встановлюючи серед присутніх тишу.

І Русалка заговорила знову.
- Зараз майже неможливо знайти місце, де б не було людей. Вони з’являються навіть там, де раніше й сліду їхнього не бачили. І я думаю... Я переконана – людина виживає нас із Землі. Про це говорять всі, кого я зустрічала дорогою, в один голос. А нас вона просто не помічає. Більше того – людині байдуже до нас. Людині байдуже до дерев, лугів і лісів. Людині байдуже до озер, струмків, річок і навіть джерел. Людина стала байдужою до веселки і дощу, до сходу сонця і вогню. Вона перестала вірити в нас, у те, що ми є, як є душа у всього живого, і тому вона навіть і не намагається побачити нас. Вона не розповідає більше своїй малечі про Мавок і Русалок, про Вогневиків, і Тих, Що Водять, про Вихор і Злиднів, про Мару і Потерчат...
Ми більше не потрібні цьому світові. Що станеться зі світом, в якому перестануть вірити в Заповідні Місця? Куди він рухається, якщо не вірять у Священні Діброви та Мудрі Печери? Якщо бачать Землю лише як місце для ходіння, сидіння або будівництва чорної труби? І якщо не відчувають світлого, як сонце, і темного, як сама темінь, дихання Землі?
Бувало, я йшла шукати своє Чисте Озеро серед білого дня, по дорозі... Ви думаєте, люди мене бачили?! Та раніше кожен би зрозумів, хто перед ним! А зараз?! І чи нам ображатися на це тоді, коли не бачать саму Землю? Але ми теж її діти...
Ви бачили, що зробили зі мною їхнє теперішнє повітря і їхня вода... Прийде час, і вони перетворяться на те саме, на що перетворилася я... Але мене врятували ви, а хто порятує їх?
Одначе, вони скоро з’являться і тут...
І Русалка, неначе віщунка, проказавши ці слова, умовкла.

...І більше не сказала й слова. Вона облюбувала собі місце біля тієї старої верби, де її знайшли, і сиділа цілими днями, тихо гойдаючись на довгому зеленому гіллі, не відводячи погляду з неба і води. Вона вже повністю одужала, і всі побачили, яка вона красуня. Проте даремно всі мріяли про її танок чи нову пісню – Русалка наче в рот води набрала.
До неї приходили Мавки, щоб розпитатися про Чисте Озеро, але вона не відповідала на їхні питання. До неї приходили Русалки, запрошуючи її до танцю, але вона лишень сумно посміхалася у відповідь. До неї одного разу приплив сам Водяник, і суворо наказав їй спуститися на дно озера, щоб там перебути зиму, проте дивачка лише продовжувала посміхатися своїми прекрасними вустами.

А одного осіннього дня, коли дощ плакав від самого ранку, вона зникла. Так само раптово, як і з’явилася. Щойно сиділа на гіллі, а це – раз! – і нема. І знову помітили найпершими це Потерчата. Ці зеленкуваті худі створіння не зводили закоханих поглядів із Русалки. Вони – всі до одного! – закохалися в неї, і дуже пишалися тим, що це саме вони знайшли її першими.
І знову в ставку знявся переполох. Знову позбігалася з усіх довколишніх місць усенька Невидима Сила, і вчинила за мандрівницею справжній розшук!

Проте вона щезла без сліду.

Може, стала жменькою зеленої ряски, що невідь-звідки взялася на воді біля того місця, де любила сидіти Русалка. А може – і, зрештою, на це пристали всі, хто знав її, – помандрувала далі шукати своє омріяне Чисте Озеро, вода в якому – співає, і де живе веселка...

Об авторских сказках:
Хорошие авторские сказки очень часто основаны на народных сказках. Многие авторы, которые прославились тем, что писали авторские сказки, сами не скрывают того, что брали мотивы для своих сочинений из рассказов, которые они почерпнули в общении с простыми людьми.



 

Авторские сказки. Н. Симчич: Домовенок Черлик и пани Смерть. Русалка. Детство Вихрика. Гордячка Злива. Доля.