МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй

      Разное-полезное



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

ДОМОВИЧОК ЧЕРЛИК ТА ПАНІ СМЕРТЬ

Одного теплого літнього вечора до старого домовика Черла завітав гість – його давній приятель і сусіда Морл. Приятелі любили давнину, і для них стало доброю звичкою при зустрічі погомоніти не на хатньому горищі, де зазвичай полюбляв вилежувати боки старий домовик, а біля старої верби, що росла край городу. Так давні друзі згадували прадавні часи свого босоногого дитинства.
Востаннє Черл і Морл бачилися давненько – років з п’ятдесят тому, от і новин накопичилось чимало.
- Скільки живу, сусідо, - а ви знаєте, мені скоро виповниться тисяча! – про таке і не бачив, і не чув, і гадки не мав! – сказав Морл, вмощуючись на старезному пеньку старої верби.
- А що таке, друже? – вкрай зацікавлено озвався Черл.
- Чи ви чули, що в містах робиться?
- А що?
- Там будують такі будинки, що люди живуть – одне над одним, одне над одним, одне над одним! – Морл був такий вражений, що ці кілька слів повторив тричі.
- Ці будинки називаються – багатоповерхівки! – несміливо докинув до розмови Черлів онук Черлик, що принишк біля старих, з цікавістю прислухаючись до розмови.
- Як? Багатоповерхівки? – перепитав Морл, і повернувся до Черла. – Це твій Черлик уже такий розумний? Скільки це йому?
- Скоро сто! – гордо проказав Черл, і суворо повернувся до онука. – А що я тобі казав, сину, робити, як дорослі розмовляють?
- Мовчати... – присоромлено писнув Черлик.
- Ото ж бо.
- Малий ще. А який же грамотний! – похвалив малого Морл.
- Так, діти пішли зараз розумні!
- Так от, друже... Мій родич, що оце повернувся з міста, розповідав про дванадцятеро родин, що живуть одне над одним!
- Брехня.
- Може й брехня. Але домовик з того дому, кажуть, зійшов!
- Зійшов?!
- Оселився поруч з тим будинком, у вербі.
- Та де це видано, та де це чувано!
- І куди той світ котиться... А я ж і кажу: “Правильно, що зійшов! Де ж це видано, щоб один домовик на таку силу людей?” Як він встигне усе зробити? Злиднів до хати не пустити, Долю припросити, з кожним котом у тій квартирі подружитися? А як Смерть?! Як ця пані повадиться? Та хто її, крім нас, домовиків, подужає обхитрити?
- Таки правду кажете, друже! То це ж роботи – і не присядеш!
- А майбутнє кожної людини побачити, та попередити її, коли вона має з цього місця поїхати! Або про гостя, чи про якесь лихо, та мало про що! Як же люди без нас!
- Ото ж бо й воно! От родич і каже... Зібралися, каже, домовики, порадились між собою – як же ти будинок без захисту залишиш? І вирішили, щоб на кожному поверсі жив свій домовик! Чи ви таке чули?
- То це виходить... Виходить...
- Ото ж і виходить! У кожному будинку по дванадцятеро домовиків!
- Де ж це видано, де ж це чувано! Щоб в одному будинку та стільки домовиків!
- А я, коли виросту, теж хочу в такому будинку бути домовиком! – зненацька вигукнув Черлик. – На самому останньому поверсі! Аж біля хмар!
- Хе-хе-хе... Ото вже мрійник! – гордо проказав старий Черл. – Таке мале, а вже щось собі там видумує...
- Дідусю, дідусю, подивіться! Воно так дзенькає, як його отут натиснути! – не стримавшись, захоплено проказав Черлик і простягнув дідусеві дитячу іграшку.
- Де це ти взяв?
- У хаті...
- У маленького Павлуся? Та це ж його улюблена іграшка! Там, напевне, всі з ніг збилися, її шукаючи! А я думаю, чого це людська дитина плаче? Віддай негайно!
- Не віддам... – набурмосився Черлик.
- Ходи негайно і віднеси іграшку!
На це малий сердито крутнувся на місці і щез, тільки його й бачили.
- Ну що ти будеш з цією дитиною робити! – забідкався старий Черл. – Вчора ухопив бабусині окуляри, бо йому, бач, захотілося в них подивитися! Ледве відібрав! На днях пішов мандрувати по горищу, всіх людей полякав – лазили з ліхтарями перевіряти, чи то не злодії так гупають. А вчора, вчора! – старий Черл засміявся, і його сміх був схожий на скрип старої верби, в якій полюбляли жити домовики до того, як заселилися в людські будинки. – Як узявся совати кришкою від каструлі! Бабуся що не прибіжить – кришка зсунута, і нікого нема! А малий сміється, аж заходиться! Хе-хе-хе... Зсував кришку, поки я не гримнув...
- Бешкетник росте. Що ти хоч – дитина...
...І старі знову заговорили про своє, і неспішна їх бесіда затягнулася до пізньої ночі. Багато про що говорили давні друзі – і про сусідів-домовиків та їхні дивацтва, і про звички людей, і про те, як гарно та затишно їм живеться кожному в своїй хаті, де вони – господарі, і яке ж це лихо, коли доведеться хату ділити ще на десятьох.

...А малий Черлик тим часом заховався у свою улюблену схованку на горищі. Бабуся нав’язала там пучечки з цілющим зіллям, і домовичок, із задоволенням вдихаючи аромати трав, тихенько дзеленькотів собі цікавинкою, і мріяв про те, як він буде домовиком у багатоповерхівці – високо-високо, серед самих хмар.
Потім йому стало сумно, і він знову вирішив піти надвір, тільки не до дідуся та його гостя, а на вулицю. Малий домовичок любив сідати під парканом, бо дідусь ще не дозволяв йому гратися з сусідськими домовиками, і довго-довго дивитися крізь дошки.
Сказано – зроблено! В одну мить Черлик перелетів з горища до паркану і прикипів до щілини між дошками.

...Ось вулицею йде гуртик Злиднів. Так і хочуть в якусь господу втертися, щоб виїсти там усе чисто! Та дідусь поставив надійний захист від них, нізащо Злидням до хати не вдертися!
Ось майнула боязка Хуха, тримаючись близенько до паркану – вони люблять ходити одна до одної в гості та теревенити про своїх улюблених тварин. Ось пробіг кіт, ось ще один. Он загавкали собаки... Пройшла людина. Ось ще одна їде на велосипеді порожньою цієї пори вулицею. Цікаво, а як воно – їхати на волосипеді? От би спробувати! Поїхати на ньому кудись далеко-далеко, аж у велике місто, в якому стоїть височенний, на дванадцять поверхів будинок... Ото буде цікаво, як він виросте! Поїде в місто, житиме в такому будинку під самими хмарами, а там – можна буде й до сусідів у гості зайти на нижчі поверхи... Поговорити про щось таке цікавеньке...

...Аж раптом мрії малого Черлика обірвало перелякане виття собак. Давно вже собаки не вили так! І завжди це віщувало якусь біду...
А потім...
Потім Черликові вчулися чиїсь незвичайні кроки.
Якась невловима загроза лунала в цій тихій, ледве чутній ході! Безперечно, домовичок колись уже чув ці кроки! Але коли, де? І хто це може так ступати?
А на вулиці завмерло все, й не шерехне.
А страшні кроки все ближче, ближче...
Черлик боязко просунув голову між дошками і завмер.

Просто до їхнього будинку простувала висока худа пані в довгому, до самісіньких п’ят, чорному плащі з насунутим на всеньке обличчя каптуром. У руках вона тримала щось таке... Щось таке... Ніби довгу палицю, а до неї ще одна прив’язана – маленька, сталева...
Та це ж...

- Хто тут є? – проскрипіла пані, клацнувши з-під каптура невидимими зубами.
- Це я...
- Хто – я? – грізно гарикнула чудна пані.
- Я, домовичок Черл...
Як тільки мову не відібрало в малого домовика! Адже він розмовляв із самою Смертю!
- Я прийшла, бо маю тут косити! – проклацало з-під каптура.
То ось що вона тримала в руках! Своє смертоносне знаряддя – косу!
- А що косити, пані? – писнув, не зрозумівши, про що говорить Смерть, домовичок.
- Одного – малого, одного – середніх років, і одного – старого! – гарикнула Смерть. – Тільки присилай їх пошвидше, бо маю мало часу!

Рій думок вихором закружляв у голові Черлика. Він був маленьким і зовсім недосвідченим домовичком, який любив слухати казки і бавитися людськими іграшками, але зараз, саме зараз він мав привести до Смерті трьох людей зі свого дворища!
...Малому враз пригадалися розповіді дідуся про те, як одні домовики героїчно захищали від смерті своїх господарів, а інші, через власне лінивство та недбалість, приводили людей просто в пащу цієї пані.
“Невже ж я мушу виконувати її накази?” – промайнула думка в голові Черлика. – “Невже через мене можуть померти старенький дідусь, маленький Павлусь, або ж його тато чи мама?”
Уявивши собі цю картину, Черлик заплющив очі і сам до себе замотав головою.
“Що ж робити, що робити?” – крутилися в голові домовичка думки. Де ж дідусь, чому не прийде, не допоможе?..
- Швидше веди їх до мене! – каркала тим часом Смерть, беручи свою косу за руків’я і вже збираючись косити. – Бо я не піду з вашої вулиці до тих пір, поки не викошу тих, що маю!

Аж раптом погляд домовичка упав на паркан, за яким він щойно ховався. Одна біля одної, в ряд стояли три дошки: одна – недавно замінена господарем, зовсім новенька, другу він замінив ще позаторік, а третя вже прогнила, бо стояла тут від самої побудови паркану. “Малого, середніх років і старого...” – зринули в голові домовичка слова Смерті.
- То ось же вони, перед вами, пані... – намагаючись говорити впевнено, пропищав Черлик.
- Що? – гаркнула Смерть. – Що ти там пищиш собі під носа?
- Ось вони, перед вами! – вигукнув Черлик, і аж сам здивувався, який все-таки писклявий у нього голос.

Проте Смерть, здавалось, його вже почула. Різким рухом вона відхилила каптур з обличчя, показавши страшні, порожні очі черепа. І нічого не було в них – ні жалю, ні ненависті, лиш одна холодна байдужість.
Р-р-р-раз! – змахнула Смерть своєю чарівною косою, підтявши три дошки – новеньку, звичайну і стару.
І – нічого не сталося. Дошки і далі лишилися стояти, як ні в чому не бувало.
- Коса притупилася, чи що... – пробубоніла Смерть сама до себе, шкутильгаючи геть. – Чи це люди якісь дерев’яні стали?..

- Смерте! – несподівано для самого себе вигукнув Черлик услід страшній гості.
- Чого тобі? – не повертаючись буркнула Смерть.
- А чи не жаль вам косити людей?
- Що народилося – те мусить померти... – почулося з-під каптура. – А ти, малий і дурний домовику, запам’ятай: не гукай Смерть, коли вона вже повернулася до тебе спиною!
І Смерті не стало.

Вона просто розтанула в повітрі.

Домовичок Черл струснув головою. Невже йому привиділася ця пані, і розмова з нею? Дошки в паркані як стояли, так і стоять, наче їх ніхто ніколи не чіпав. Ось вони – нова, звичайна і стара, прогнила.
Казати чи не казати дідусеві?
Черлик трохи подумав, і вирішив не казати. Дідусь ще сміятиметься з нього. Та ще й при сусідові Морлу! Скажуть – от видумав малий!
- Черлику! А ходім-но вечеряти, сину! – почувся від хати голос дідуся.
І Черлик побіг, викинувши з голови страшну пригоду.

...А вранці господар сердито бубонів собі під носа, лагодячи паркан. Вночі якийсь невдаха-мотоцикліст, розвертаючись, зачепив і поламав три дошки. Хай би вже стару, трухляву, а то й нову-новісіньку, та ще одну – теж майже нову, що стояла б ще і стояла...

 

Авторские сказки. Н. Симчич: Домовенок Черлик и пани Смерть. Русалка. Детство Вихрика. Гордячка Злива. Доля.