МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй

      Разное-полезное



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

ДОЛЯ

У парку пахло землею та молодою травою. Повівав лагідний вітерець, граючись листям дерев, що вигравало всіма відтінками зеленого під вранішніми променями сонця. Десь далеко гули невидимі машини, проте їх ледь було чути за птаством, що, захоплене своїми весняними турботами, виспівувало на деревах.
На лавочці, ніжачись на сонечку, сиділи, ліниво перемовляючись, дві молоді жінки. А неподалік, у пісочку, гралося двоє дітей – хлопчик і дівчинка.

...Діти довго і старанно виліплювали із вологого піску височенний замок, оточений з усіх боків глибоким ровом, через який вело кілька мостів. На вершечку найвищої башти замку навіть майорів справжній прапорець, зроблений із блискучого фантика!
- У рів треба налити води! – заклопотано сказав хлопчик.
- Для чого?
- Щоб вороги не забрали принцесу!
- А-а...
- Воду будемо носити із фонтанчика! – зі знанням справи знову запропонував хлопчик.
- А чим? – поцікавилася дівчинка.
- Ну, не знаю... – задумався той. – Можна відерцем, можна пляшкою...
- Добре!
Діти взяли іграшкове відерце, та пляшечку, з якої попередньо вилили яблучний сік, і заходилися старанно носити воду із фонтанчика, наповнюючи нею рів навколо замку.
- Обережно, не намочіть одяг! – гукнула до дітей одна з жінок, і знову блаженно примружила очі, підставивши обличчя сонцю.

Втім, за дітьми в піску спостерігало ще дві пари очей.

На височенному дубові, неподалік від дитячого майданчика, сиділо двоє ворон. Якби комусь прийшло на гадку до них приглядатися, то він помітив би, які ті ворони старі. І, напевне, подумав би: “Ти поглянь-но, які старі ворони! Оце, мабуть, їм років по триста! І те бачили на своєму віку, і се... Не забути б, та завести ворону й собі, перевірити, чи справді вони живуть по триста років?”
Але насправді ті птахи були тільки зовні схожими на ворон. А років їм було значно більше, ніж триста!
То були не хто інший, як віщі птахи!
“Що то за віщі птахи?” – запитаєте ви. Жаль, що ви не знаєте цього! Адже в давнину люди вміли розрізняти птахів, і не лише де щиглик, де зозуля, а де ластівка. Ні! Люди відразу бачили – просто пташка перед ними, чи справжній віщий птах! І тоді, діждавши слушної хвилини, коли птахи саме розмовляли людською мовою, вміли підслухати та дізнатися все про своє майбутнє. Не те що зараз! Інколи думаєш – і кому в сучасному світі цікаво знати своє майбутнє?!

...Проте, повернімося до наших віщих птахів, чи то пак, ворон.
Те, що віщі птахи перетворилися на ворон, і сиділи на найбільшому та найстарішому дубі, теж не було випадковим.
Скажіть, будь-ласка, кому цікава ворона? Ні ворогів не має, ані друзів. А чи легко побачити на найбільшому дереві якусь птаху, хоч би й ворону? Отож бо. За ті століття, що вони прожили, віщі птахи добряче навчилися маскуватися! І ще – вони завжди літали лише удвох. Та й то правда – як ти підслухаєш віщого птаха, коли він мовчить? А якщо він один, то з ким йому розмовляти?
- Скільки живу, високоповажний Кар-карнеліусе, а живу я не перше століття на світі, все не можу надивуватися вигадливості Долі! – прокаркала-проказала одна ворона до другої.
- Ким лишень може прикинутися Доля! – підхопила інша. – І чоловіком, і жінкою, і твариною, і навіть сухим листком з дерева!
- І все для того, щоб повернути життя людини в русло, відоме тільки їй!
- Так, високоповажний Кар-карціпіусе! Якби ж то люди знали, які химерні візерунки виплітаються з їхніх життів!
Те каркання було таким схожим на людську мову! Проте кому в голову прийде сонячного недільного ранку цікавитися бесідами, що ведуть між собою якісь ворони?

...Рів ніяк не хотів наповнюватися водою, як діти не старалися! Пісок миттєво поглинав вологу, стаючи при цьому брудним і холодним.
- Нумо, обсадимо замок деревами! – запропонував хлопчик.
- Давай! – зраділа дівчинка.
І вони почали рвати траву та збирати галузки, обсаджуючи ними замок, неначе деревами.
- Ой, як же гарно! – вигукнула дівчинка, коли роботу було завершено. – Ах, коли за мною приїде принц? – це вже говорила зачарована принцеса, визираючи зі свого віконечка.
- Ту-дуф, ту-дуф, ту-дуф... – затупотів копитами кінь принца. – А ось і я!
- Це ви, принце? Подивіться, які в мене гарні дерева! Подивіться, яке в мене гарне плаття!
- Так, я прийшов врятувати вас! – відповів принц.
- Ідіть по місточку, тільки обережно, не заваліть його...
- Ах, принцесо, давайте руку!
- А-а-ай!
Історія завершилась щасливо. Принц, як це зазвичай буває, врятував принцесу, навіть не заваливши при цьому місточка...

- Так гарно граються... – тим часом ліниво бурмотіла одна жінка до іншої, краєчком ока спостерігаючи за дітьми.
- Хай граються! Бачиш – і гру собі придумали...
- Подружився з дівчинкою...
- А вчора з хлопчиком побився!.. Той забирав у нього машинку. Я його відразу за руку – і додому! А мама того хлопця ще й кричить...
- А чия ця дівчинка?
- Та он її мама, здається... Сидить, газету читає...
- А-а...

Тим часом ворони, що під їхніми личинами заховалися віщі птахи, захопилися обговоренням цікавої для них теми. Адже вони могли віщувати майбутнє, а тому знали про всі таємниці Долі, як ніхто інший!
- Кожному Доля постановляє, що має бути, ще від колиски, і що має статися, те неодмінно станеться... – поважно говорила одна ворона.
- Від Долі не втечеш, – погоджувалась із нею інша. – Але ніхто не знає, яка його Доля чекає!
- Крім нас, звісно...
- Так, високоповажний Кар-карнеліусе! Однак скажу ще таке: щаслива Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її!
- І оволодіти нею!
- Щаслива Доля дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її... Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім’я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я.
- А нещаслива – тиняється світами, і гадки не маючи про людину! Хай та хоч лоба собі розіб’є, а успіху без своєї Долі – не досягне!
- Кажуть же люди: Доля і Недоля...
- Як сумно, що люди розучилися слухати і чути нас! Яких трагедій пощастило б уникнути...
- Інколи мені здається, що люди навіть про нас, віщих птахів, нічого не чули! Наче нас і нема на світі... – сумно прорекла інша ворона.

...А в пісочниці раптом стало відбуватися щось незрозуміле.
Дівчинку, яка щойно була така чемна, і так гарно гралася, ніби гедзь укусив! Ні з того, ні з сього вона розплакалася, а потім з усього маху наступила на замок із піску, який щойно з такою любов’ю будувала. А потім ще й потопталася по ньому!
- Що ти робиш? Що ти робиш? Відійди! Це мій замок! – голосно закричав хлопчик, але дівчинка замахнулася на нього, і вдарила його лопаткою! А потім ще й показала йому язика!
- Мамо, мамо! – ледве стримуючи сльози, хлопчик біг до своєї мами. – Мамо, вона розвалила мій замок! Вона потопталася по ньому!
- Синочку... – щойно почала втішати одна з жінок сина, як раптом сталося щось неймовірне.

Зненацька почувся сильний тріск, і зі старого клена, відвалившись, з усього маху упала велетенська суха гілка. Впала просто на пісочницю, на розвалений замок! Там, де ще секунду тому гралися діти!
Жінки завмерли на місці.
Мама стискала хлопчика в обіймах, і нажаханими очима дивилася на пісочницю і на гілку.
- Що це? Що? – лепетала її подруга.
- Який жах... Там зараз міг бути мій син!
- Яке чудо! Він народився у сорочці! Його врятував ангел! У нього щаслива доля!
- А де дівчинка? Де дівчинка? – захвилювалася раптом мати хлопчика. – Вона щойно стояла тут, на пісочниці! Де вона?
Жінки підбігли до пісочниці, і стали заглядати поміж гіллям, намагаючись побачити дівчинку.
- Андрійку, де дівчинка? Як її звуть?
Проте Андрійко лише знизував плечима – він не питав імені своєї нової подружки!
- Вона ніде не могла дітись! Коли гілка відвалилась, вона стояла у пісочниці! Дівчинко! Дівчинко! – загукали жінки.
Проте дівчинка не відізвалась.
Вона просто зникла.

Звісно, жінкам і в голову не могло прийти підвести погляд догори, і прислухатися до бесіди віщих птахів.
- Яке чудове видовище! – говорила одна ворона іншій. – Давно я не бачив нічого подібного! Хлопчик і його Доля граються в піску!
- Вона, звісно ж, знала про небезпеку, і зробила найкраще з того, що могла. Хлопчик уникнув каліцтва, а можливо – самої смерті!
- Так, правду кажуть: добре тому жить, чия Доля не спить...

І віщі птахи, не перестаючи перемовлятися та захоплюватися побаченим, відлетіли в таємниче місце, звідкіля вони часом вилітають, щоб поговорити про Долю.
А часом – і помилуватися нею!

 
 

Авторские сказки. Н. Симчич: Домовенок Черлик и пани Смерть. Русалка. Детство Вихрика. Гордячка Злива. Доля.