МИР РАДУГИ
 все краски мира


 

Сборник фотографий

Мы и животные
Вот это еда!
Искусство под ногами
Роспись по телу: тату и бодиарт

Растения и мы

Фото цветов
Фото самых странных деревьев
Растительная магия
Аптека на грядках

Рецепты

Для пароварки
Рецепты выпечки
Готовим сельдерей
Готовим фрукты и овощи

Для красоты

● Быстрые маски для лица
● Всё для красоты лица и тела
● Диета разработанная по крови
● Рецепты  ванн из трав

Путешествия

Страны без виз для граждан РФ
Об Австралии и Японии
Таиланд глазами туриста
Фото цветов Таиланда. Фрукты.

Еда

Продукты для молодости
О пиве без прикрас
О продуктах
История еды

Притчи

Cуфийские притчи
ОШО. Притчи
Восточные притчи
Лучшие притчи

Сказки

Русские сказки
Украинские сказки
Сказки народов мира
Авторские сказки. Н. Симчич

Это интересно

Животные
Растения
Обо всём понемногу
Человек

Медицина

● 101 совет для здоровья
● Домашняя диагностика болезней
● Диабет и диета
● Лечение печеночных недугов

Смешно

Фото-приколы
Юмористические рассказы
Юмор в стихах и поговорках
Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба-гуа для дома
Ваше счастье, любовь и деньги
Практика фэн-шуй
Классика фен-шуй

      Разное-полезное



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

ГОРДЯЧКА ЗЛИВА

...Змалечку вона була справжньою красунею! Стара Дощиха, її матінка, не могла намилуватися дочкою.
Вона народилася весною, коли все навколо було напоєне пахощами юних трав та квітів, і тому її хмаринка сама була схожою на квітку – гарну та запашну. Та ще й кольору була – рожевуватого, найулюбленішого серед дівчаток!
Спочатку вона, як і годиться усім дітлахам, літала високо в небі, а потім, коли її хмаринка стала виростати і більшати, опустилася ближче до землі. Невдовзі це була хмара-красуня, що затуляла мало не півнеба. Злива – ось як звали красуню! І вона була страшенною гордячкою.
Вона блукала небом, де їй заманеться, і будь-хто з Вітрів страшенно пишався, коли вона погоджувалася з ним політати. Життя здавалося прекрасним для Зливи – угорі сяяло сонечко, унизу відкривалися чудові краєвиди, а вітри – один поперед одного вилися навколо!
- У тебе ще все попереду! – туркотіла до неї матінка. – Тобі нікуди поспішати! Живи, радій, веселися! А коли прийде пора випасти на землю, випадай, випадай... Проте, трохи водяної пари лиши в хмарі! Вийде сонце, висушить землю, от у тебе й новенька хмара. А там – знову станеш такою, як була! Моя красуне, моя розумнице!
Злива слухала повчання матері, та в голові в неї, як, зрештою, і у всіх молоденьких дівчат, було інше.
Вона мріяла про бал!
І не просто про бал – про бал над балами! Про той бал їй наспівав якийсь заброда-Вітер, що залетів у їхні краї аж із далекого півдня.
- Я б ніколи не розповів вам про цей бал, якби не був вражений вашою красою, о С-сливо! (так смішно він вимовляв ім’я Зливи – адже був іноземцем!) Кажу вам, кажу – летімо зі мною! Я покажу вам світ, я покажу вас світові!
- Ах, - манірно відповідала йому Злива. – Це, напевне, дуже далеко! Я й не долечу...
- Що ви, що ви, С-сливо, я домчу вас за один день! Ах, які громи там будуть! Які блискавиці! Там будуть хмари зі всього світу!
- Зі всього світу?! Напевно, там я буду мати вигляд страшенної провінціалки! – далі маніжилася Злива.
- Ви?! Провінціалки? Ах, С-сливо, ви не знаєте собі ціни! Ви затьмарите усіх своєю красою і багатством! Кажу вам, кажу: вас там оберуть королевою!
- Ах! Королевою! – тільки й прошепотіла Злива, а в самої аж серце зайшлося!

...Як же захотілося їй потрапити на той бал! Подумати тільки – хмари із усього світу! Іноземки! З яких-то вони країв, з яких земель? А чи сходить там сонце так само, як у них? А які там звичаї? Ах! Вони, певно, тільки й роблять, що літають по балах... Не те, що вони з матінкою! Як же це весело, як цікаво! Зовсім інше життя...
Юна Злива не побувала ще на жодному балу, проте мати розповідала, що в їхніх краях бал буває лише один раз на рік – влітку. Люди називають цей бал горобиною ніччю. Проте це ще стільки чекати! Місяць, а то й два! Нудота!
...А раптом цей вітер полетить на бал без неї?! Без неї? Чому?! Хіба вона вже не доросла? Невже не має права полетіти на бал? На перший у своєму житті?
Не бувати цьому! Вирішено!
- Мамо! Я лечу на бал! – гукнула вона до матері. А заморського Вітра і чекати не треба було! Відразу ж підхопив її – і в дорогу!
- Доню, не барись, літо надходить! – тільки й встигла їй навздогінці гукнути мати.
...Невідомо, чи розчула Злива останні слова матері? Адже їй уже щось далі шепотів Вітер-облесник, розмальовуючи майбутній бал різнокольоровими барвами, а вона, сповнена мрій та сподівань, тільки ахала, охала, та мчала за ним, не розбираючи дороги!

...Надійшло літо. А воно цього року обіцяло бути спекотним.
Давно повеснували люди у великому селі.
На городах почала сходити городина, на деревах зав’язувалися майбутні плоди, а на полях зазеленіло жито. Настала така пора, що без дощу – ніяк! Адже той дощ весною – золотий: весь рік годує!
А з неба покрапав якийсь один дощик, та й по всьому. Все частіше селяни стали поглядати на небо, виглядаючи дощу, а ще краще – зливи! Та з високості лишень ясніло високе блакитне небо.
Уже й місяць пішов без дощу, вже й другий почався! На полях та городах майбутній урожай почав в’янути та засихати – жаль людської праці! Все виразніше стало проступати страшне: неврожай!
Уже люди поставили хрести на всіх дорогах, що ведуть із села, та вишиваними рушниками їх прикрасили – такий є звичай в народі дощу просити.
Не допомагає! Чисте небо!
- Що робитимемо, людоньки? Дивіться ж, сонце як палить! Де ж той дощ?!
- Випалить все до цурки! Що взимку їстимемо? Ой, пробі, кажу я вам...

...І був у тому селі старий дід.
Було йому вже років сто, а може й двісті – ніхто точно не знав. І ходили про нього чутки, буцімто може той дід дощ із неба викликати. От і вирішили люди піти до того діда, та попросити, щоб він пособив їм у такій страшній біді.
Сказано – зроблено.
Вийшов до людей дід – борода довга, сива.
- Дощ вам викликати, кажете? Не знаю, чи й зможу... Старий я став, немічний!
- Ой, не кажіть такого, дідусю, на вас одна надія!
- Ви ж Слово знаєте! Поможіть...
На щастя, не довго й відмовлявся старий, погодився.
- Добре, – каже, – спробую ще раз. Тільки щоб нікого коло мене не було, бо це заняття дуже небезпечне! Нема чого слухати, як я з Небом балакаю!
А люди й раді! Навіщо їм того?

...Отож, вийшов старий на найвищий горб біля їхнього села, підвів до неба свою сиву голову, і почав проказувати, ледве ворушачи губами, таємниче Слово.
- Сонце праведне, зорі красні, місяцю ясний, вітре буйний, дощу рясний, громовая тучо, великая зливо... – тільки й зміг би почути початок його мови якийсь цікавий, якби поряд стояв. Та заборонив старий! Лишилися люди в селі – виглядати дощу з неба.
А дід шепотів та й шепотів собі, і всього ми переказати не зможемо, бо самі того таємничого Слова не чули, не знаємо, та й не відаємо!
Довго говорив дід. Часом голос його гучнішав, часом знов опускався до шепоту. Іноді слова зливалися в якесь невиразне бурмотіння, а потім знову підносилися над степом, що завмер навколо. І, нарешті, він вимовив одне слово. Вимовив пошепки, проте від того слова луна пішла степом, а десь ген-ген – за синіми горами, за далеким овидом – загриміло-загуготіло!
- Прийди! – сказав дід.

...Красуня Злива поморщилась. Навколо, в повітрі, з’явилося щось дражливе і набридливе, як дзижчання комара. Свято раптом втратило для неї всю привабливість, вона нашорошила вуха, прислухаючись. Щось промовляло до неї просто з повітря! Воно гукало її!
“Може, це мати? – задумалась Злива. – Так, давно вже я не бувала в рідних краях!.. А мати щось гукали мені навздогін... Щоб я не барилася! Ах, та що там я погуляла? Ще й не нагулялася! Полечу пізніше!”
...І вона знову кинулася у вир розваг. Вони із хмарами перелітали із місця на місце, кругом них блискало і гриміло, а вони – от сміхота! – не зронили й крапельки води! Адже тоді бал закінчився б!
Проте шепіт не стихав. Навпаки – ставав все гучнішим! Він не просив, він наказував їй! Їй!
Злива розлютилася. Та як хтось – хоч би й рідна мати! – сміє їй що-небудь наказувати! Вона вже доросла, і сама вирішить, коли й куди летіти!..

Ота мить, коли шепіт, з якого вона не розуміла й слова, перетворився зі звуку на якийсь невидимий, проте, міцний мотузок, випав із її свідомості. Отой невидимий мотузок обплутав її, обперезав, і кудись потягнув – найсильніший Вітер не ніс би її швидше! Вона, втративши всю свою волю, мчала Небом уперед, сліпо підкоряючись чиїйсь незбагненній силі!
Будучи іграшкою в невидимих руках, Злива розлютилася не на жарт. Вона покарає нахабу! Хто б, або що б це не було!..
А десь, далеко попереду... Мати! Вона теж мчала небом – без Вітру!
- Мамо! – закричала красуня Злива. – Що сталося?
- Хтось гукає нас! Хтось викликає нас Словом!
- Що?! Хтось нас викликає? Хто?!
- Людина!
- Мамо! Цього не може бути! Ми – непідвладні людям!
- Так, доню! Проте, це – Слово...
- Яке ще Слово, мамо?!
- Хіба ти не відчуваєш його? Воно ж скрутило нас, як сліпих кошенят, і веде за собою!
- Ні! Цього не може бути!

Проте, це могло бути. І Злива, і її матінка разом зі своїми хмарами опинилися раптом в рідних місцях, самі того не бажаючи.
І враз красуня Злива помітила того, хто перетворив її на невільницю!
Це був старий згорблений дід! Його вуста тихо ворушилися, сиве волосся, бороду і довгу сорочку розвівало вітром, а сам він сяяв як вранішнє сонце! Чи то таємниче Слово так сяяло в ньому?!

...Нарешті, Злива відчула, що її звільнили від невидимих пут. Проте ніякої вдячності не відчула – навпаки!
І через мить перед старим уже стояла розлючена прекрасна дівчина, явившись просто з повітря!
- Ти... – прошипіла вона, спопеляючи діда своїми сивими, як хмара, очима. – Ти як посмів?..
- Прийди... – лишень пошепки повторив дід, і від цього слова знову пішла луна і озвався глухий грім.
- Ти, старий згорблений дідуганище, як ти посмів наказувати мені?! Мені, володарці неба, блискавок і громовиць?!
- Прийди... – не зважав дід на її слова.
...А грім ближчав.
- Я можу наказати блискавці, і вона спопелить тебе! А ти, стариганю, напевне, звик жити на світі?
- Прийди... – продовжував дід.
...А грім ближчав і ближчав.
- Ти лякаєш мене?! Мене?! Та я зараз знищу тебе!
- Прийди...

Враз стало накрапати.
Що це?! Красуня Злива сполошилася. Та це ж її мати!
- Мамо! – загукала вона. – Що ти робиш?! Ти дозволяєш людині керувати собою?! Посоромся!
- Ні, не людині... – прошуміло згори. – Слову... Слову... Не переч старому... Пролийся зливою на поля... Пролийся!
- Ніколи! Ніколи! Ніколи! – закричала красуня, і навіть притупнула ногою.
- Прийди... – далі глухо шепотів дід.
А дощ ставав сильнішим. Проте його було мало. Матінка Дощиха наразі мала невеличку хмарку – зовсім недавно вона зійшла дощем, і ще не встигла назбирати багато водяної пари. На висушені ж поля цього села треба було молодої зливи – веселої, відчайдушної, багатоводої, благодатної!
Враз зовсім поруч вдарив грім. Проте це був не той веселий грім, до якого звикла Злива під час своїх ігрищ на балу. Цей грім був зловісний і незнайомий. Він погрожував Зливі! Цей грім ішов від отого таємничого дідового Слова!
- Я не боюсь тебе, діду! Я не боюсь твого грому! Я ніколи не буду йти зливою за чиїмось наказом! – далі надривалася Злива, проте в її голосі зазвучали злякані нотки.
- Прийди... – аж зашипів дід голосом, від якого мороз пішов поза шкірою!
Недаремно ж він не хотів свідків своєї розмови із Небом! Зараз він був схожим не на тихого й мирного дідка, а на якогось відьмака – його очі метали блискавки, над білою головою літали круки, а в руках закручувались білі пасма туману. І ті пасма оточували Зливу звідусіль, оповивали її і забирали всю її волю і злість...
- Хто ви, діду?.. – нарешті писнула Злива, адже туман підбирався їй уже до обличчя, а зловісний грім без усілякої на те причини гримотів над самою головою.
- Прийди... – не вступав ні в які розмови дід-відьмак. Йому й не було потреби говорити з молодою і недосвідченою Зливою – оте таємниче заклинання, яке заплутало її як павук муху, вже було сказано, і тепер дід вимагав лишень одного – щоб Злива підкорилася.
- Хто ви, люди?! – прошепотіла, нарешті, Злива знеможено. – Звідки вам відоме таке страшне заклинання? Як ви дізналися про нього? Невже ви самі його придумали? Не вірю...
- Прийди...
- Ви – маленькі слабкі комахи... Згори вас ледве видно... А що ближче до сонця, ви стаєте зовсім непомітними... Ай!
Отой таємничий грім і туман відкинули Зливу далеко від діда – просто в її чорну хмару. І тут пролунало востаннє:
- Прийди.

І вона прийшла. Злива була такою сильною, якої не пам’ятав ніхто. З неба просто лилося як з відра. І лилося не годину, і не дві.
Злива, така, що й руки не побачиш за водою з неба, лилася три дні і три ночі.
- Спинися, доню... – час від часу лунав згори нечутний для людей шепіт старої Дощихи. – Ти погубиш себе... Лиши водяної пари трохи в хмарі, відступись...
Але вражене самолюбство молодої Зливи не дозволяло їй спинитися. Невже вона змогла б далі жити з думкою, що будь-якої миті її свободу можна буде забрати так просто? І кому вона має підкорятися?! Якійсь людині? Старому дідуганиськові, з якого порох сиплеться?! І що вона, виявляється, зовсім не володарка неба? І миттю перетворюється на слухняне створіння, варто лиш поманити її пальцем, чи проказати якесь Слово?!
- Ні, я не служниця на побігеньках... – шепотіла Злива крізь рясні сльози. – Я – Стихія! І я не дозволю нікому, нікому наказувати собі! Тоді краще смерть! Краще смерть... Смерть...

І вона й справді зникла – розстанула в синьому небі, щойно пройшло три дні і три ночі...
Зникла, так і не розчинивши в своєму серці жагучої образи на людей та їхнє магічне Слово.

Довго плакала та побивалася за нею її матінка, стара Дощиха! Ледве не пішла слідом за дочкою туди, звідки не повертаються! Проте не змогла... Так чи інак, а людям потрібні не лише зливи... Часом треба і дрібні дощики...

А люди, яких так зненавиділа молода Злива в кінці свого короткого життя, запам’ятали її надовго. Адже після тієї неймовірно довгої зливи все на їхніх городах та полях стало рости та гнатися, як з води! І урожай того року був такий багатий, якого не пам’ятав навіть найстаріший дід у їхньому селі, а років йому було сто, а може й усіх двісті!
- Дурна Злива... – бубонів він часом сам до себе, усміхаючись. – Звідки нам, людям, відоме таке страшне заклинання, питаєш? Від дідів-прадідів... А їм? А їм... А хто його зна... То не просто розмова – мова...

Це розповідь не про гордячку Зливу, не про діда, який знав чарівне Слово, а про саме Слово.
 
 

Авторские сказки. Н. Симчич: Домовенок Черлик и пани Смерть. Русалка. Детство Вихрика. Гордячка Злива. Доля.